900 грн.

Печера Вертеба – вхід у світ трипільської культури. Подільський край відомий своїми підземними скарбницями — печерами. Печеру ще називають “Наддністрянською Помпеєю” за те, що тут знайдено найбільше предметів матеріальної культури різних епох. Вертеба не має рівних серед інших печер світу. Тут завжди однакова температура +11 градусів. Довжина її лише дев’ять кілометрів. Серед пам’яток трипільської культури печері Вертеба належить унікальне місце, з якого походить одна з найбільших археологічних колекцій, відомих сьогодні науці. З огляду на унікальність природного об’єкта, у жовтні 2004 року у “Вертебі” створено перший в Україні підземний музей трипільської культури, який розташований у природному підземному середовищі. Печера утворилася природним шляхом близько 20 мільйонів років тому. На поверхні було тепле Сарматське море, у якому жили водорості, що, відмираючи, падали на дно, внаслідок чого й сформувались потужні товщі гіпсів. 5 тисяч років тому сюди вперше зайшла людина. Про те, що тут жили люди, свідчать закопчені стіни. Печеру віднайшов власник місцевих земель Ян Малевський ще у 1823 році під час полювання. Відразу при вході він знайшов значну кількість керамічних виробів, походження яких, на його думку, належало до античної доби. Насправді це було відкриття ще не відомої в той час трипільської культури, яке майже на 30 років випередило її офіційне відкриття, - у 1850 р. у селі Трипілля під Києвом. Дослідження «Вертеби» відновили у 1996 році працівники Борщівського краєзнавчого музею. Гордістю печерної експозиції є діорама. На ній відтворена мить життя трипільців. Білі скульптури, зроблені з гіпсу, контрастно виділяються на тлі темряви. На думку науковців, давні трипільці були високими на зріст та фізично витривалими. Посуд — копії зразків, які зараз зберігаються у Краківському музеї археології. Однак пропорцій посуду не дотримано. Про те, що в печері тривалий час перебували люди, немає жодних сумнівів: чорні обвуглені стіни — сліди розведення багать для обігріву й освітлення, розсипи роздробленої кераміки, що слугували лежаками, багато глиняних зернотерок і глеків для зберігання зерна. За свідченнями дослідників, люди жили тут впродовж 300 років. Невідомою залишається лише причина їх перебування під землею. Можливо, це було місце поховань. В одному із залів знайдено поховання 25 людей, подекуди в печері археологи знайшли одиночні могили. Можливо, Вертеба була складом і місцем зимівлі. Багато зернівок, глеків, наконечників стріл зовсім не використані, а сліди розведення багаття і лежаки свідчать про те, що тут могли розміститися в холодну пору понад 200 осіб. За однією з версій, це було місце ритуальних процесій. Тут знайшли два загадкові жрецькі амулети у вигляді голови бика і багато біноклевидних чаш. Існують відомості, що в печері під час ІІ Світової війни переховувалися євреї, а згодом - бійці УПА. В одному із залів повстанці вчилися стріляти. Білі цяточки на одній зі стін — сліди куль. Унікальність цієї печери ще й у тому, що знахідки зберігаються дуже добре, оскільки тут стабільний мікроклімат, вологість і температура повітря.

Монастирок – місце сили і паломництва для язичників та християн. Тут з давніх-давен люди проводили релігійні обряди. Монастирок, що у Борщівському районі Тернопільської області – невеличке село, віддалене від цивілізації. Тим не менш тут часто можна зустріти приїжджих. Туристів приваблює гарна місцевість і пам’ятки, християн – старовинний скельний монастир, а язичників – ще давніше язичницьке капище. Монахи та священики, що селилися в цій місцевості, згодом проявляли здібності до лікування людей. Тут можна очистити душу і тіло біля велетенського жертовного каменя, помолившись чи провівши інший ритуал (або просто доторкнувшись до нього). Біоенергетики, астрологи їдуть сюди, щоб «підзарядитися», а техніка тут легко виходить з ладу, особливо під час грози. Принаймні усі ці та безліч інших історій можна почути в селі чи прочитати в інтернеті. Та навіть якщо ви не вірите у різні місця сили, енергетичні потоки чи дивовижні зцілення, сюди все одно варто їхати, щоб насолодитися красою природи та доторкнутися до стародавньої історії. У цій красивій місцевості, де над річкою Серет і її долиною нависають мальовничі скелі, люди селилися здавна. І досі зберігся язичницький жертовний камінь та дохристиянський печерний храм. Однак ті давні часи вкриті пеленою таємничості: що і як відбувалося у цій місцевості, достеменно невідомо. На зміну язичникам прийшли перші монахи, які також забажали оселитися у гарному і затишному місці. «Взимку, щоб вижити у морози, монахи вочевидь завішували вхід грубою запоною зі шкіри чи промасленого полотна, - розповідає краєзнавець та екскурсовод Оксана Ленчук. – А ще в печері був запасний таємний вихід, яким монахи користалися у разі небезпеки, наприклад, під час нападу татарів, які тут часто траплялися». У печері на стіні можна побачити відновлену ікону Ісуса з заплющеними очима. За легендою, він закрив очі, щоб не бачити людських гріхів. Пані Оксана розповідає історію, пов’язану з цією іконою: «Одного разу я проводила екскурсію для групи язичників і показала їм ікону. А одна із жінок каже: «Ви помиляєтеся, в нього відкриті очі». І дійсно, пильно придивившись, я теж це помітила. Дехто одразу бачить, комусь треба довго придивлятися, а хтось ніяк не може побачити». Чи це якась магія, чи оптичне явище, однак і мені вдалося вгледіти, як Ісус привідкрив очі, причому, праве більше, ніж ліве. «У 1600 році магнати Потоцькі заснували тут василіанський греко-католицький чоловічий монастир. Він був невеличким, жило постійно по п’ять-шість монахів. Однак люди їх любили і поважали, - розповідає Оксана Ленчук. - Спершу монастирські келії були дерев’яні, а згодом кам’яні. До речі, частково вони збереглися до наших днів». Місцеві люди розповідають наступну історію. В часи Хрущова комсомольці прийшли нищити монастир. Залізли у келії, а там одного активіста вкусила гадюка (причому тоді тут ці плазуни зустрічалися дуже рідко), і місцину залишили в спокої. Зовсім нещодавно просто над старовинними келіями надбудували новий дерев’яний храм, позбавивши таким чином пам’ятку архітектури первісного вигляду. А тим, у кого ще немає власної родини, тут також можна шукати щастя. Біля жертовного каменя є кам’яний хрест, де неодружені просять собі пару. Існує повір’я, що протягом року ваше прохання неодмінно збудеться. А якщо ні, значить – проблема у самій людині. Можливо, потрібно змінитися, переглянути погляди на життя. А одружені можуть попросити біля хреста, щоб їхня половинка змінилася на краще.